Відпочинковий комплекс Ресторан національної кухні
Гармата Гармата
carte-credito

Історія

 

                                                      Легенда про заснування Козацького Двору

      На весні, року 1644 від Різдва Христового, загін під проводом отамана Сірка, під час одного з чисельних походів, визволив з турецької неволі 300 невільників, а з ними п’ятирічного голодранця, без роду – імені, з чисельними слідами турецького нагая на спині…

Прибувши в Україну визволені вклонилися козакам, подякували та розійшлись, роз’їхались по домівках. Тільки голодранець, на якому сорочини навіть не було, сидів мовчки, з під лоба позираючи в бік козаків, що вже збирались вирушити на січ.

-                 Як тебе звати, хлопче ? – запитав в хлопця козак Бут, знаний коваль, що тричі бував у неволі і тричі втікав, із самої Ясси.

-       Не пам’ятаю … турки кликали шайтан …

-       Хто твої батьки ? – запитав другий козак.

-       Батьки в мене, ті що і в тебе – земля мати, а батько сонце.

-       А звідки в тебе стільки тих рубців на спині ? – спитав третій козак. Біля хлопця зібралося чимало воїв.

-       Турки хотіли зробити з мене яничарина …

-       Ну ?

-       Шо ну… а я не хотів.

Веселий сміх товариства викликала відповідь п’ятирічного хлопчини.

-       От, дає голота ..! – гучно реготав старий Бут

-       Ото молодець ! – підхопила громада.

-       Сірко… Сірко… Сірко… - почулося серед козаків.

До гурту підійшов сам отаман.

-       Хто це, тут ? – спитав він.

-       Голота. – мовили козаки.

-       Голота ? Ану покажись… Гм, славний буде козак. Підеш зі мною ? – серйозно спитав у хлопця отаман Сірко.

-       Піду. – без долі вагань відповів малий.

-       Будеш моїм джурою. Де писар ? Запиши його Голотою. Вдягніть та добре нагодуйте козака … і зброю дайте, он того ятагана, бо шабля для тебе ще велика. – Сірко посміхнувся з під вуса і додав.

-       А прийде час, Бут тобі таку шаблю викує, що ворожі голови самі від неї відскакувати будуть.

Ось так п’ятирічний Голота, став козаком.

Минали роки. Характерник Сірко навчив юного Голоту всьому чого вмів, а коваль Бут викував йому, як і обіцяв, чудову шаблюку. Не одна сотня ворожих голів покотилась від неї. Не одну тисячу невільницьких кайдан розбив нею козак Голота. Казали ніби, сам характерник Сірко, ту шаблю, заговорив.

А в році 1654 від Р.Х. козак Голота, як і тисячі його побратимів, воював у війську Б. Хмельницького, де Сірко був першим полковником, себто заступником гетьмана.

Звитяги і слава Голоти йшли перед нього у численних походах. І не було йому рівних ні на війні, ні на гулянці, ні у двобою на шаблях, ні в бойовому танці «Гопак». А, що вже як заграє на кобзі, як затягне козацької думи, чи як вшкварить запальної пісні, то вже нема такого, аби тих пісень, тай не заслухався.

Сталося так, що року 1657 від Р.Х, стояло козацьке військо в місті Стрий, що на лівому березі Стрий ріки, найбільшої притоки Дністра. Козаки чекали на об’єднання з полками угорського князя Дєрдя Ракоці.

Там і зустрів Голота міщанку Оксану. Всього кілька годин, за кілька днів, бачився козак з красунею одиначкою, та цих годин вистачило йому, щоб до нестями покохати Оксанку Стриянку.

А далі знову були роки походів, війн, боїв, поєдинків… і з ляхами, і з татарами, і з москалями, і з османами. Тай на своїх земляків, бувало здіймав, заговорену самим Сірком, шаблюку Голота. Та з ким би не зводила доля козака в двобої, він завжди воював на боці правди, попираючи кривду. За славу і звитягу.

І всі ті роки де б не був Голота, чи то на морі в «чайці», чи на січі зимуючи, чи на коні в степу гарцюючи, чи в бою , чи на каторзі … Повсюдно була з ним, в його мріях Стриянка Оксанка.

Так невпинно спливали роки … як води могутньої Славути. Долаючи біди, як високі пороги, що піддаються лише наполегливим і сильним, а ще терпеливим.

Прийшов в Україну 1680 рік від Р.Х. розбитий горем, після вбивства синів і дружини, на своїй пасіці у Грушівці помирав хворий Сірко.

     Перед смертю старий характерник покликав до себе, серед інших своїх побратимів і сотника Голоту. Та мовив до нього так.

-       Ти, полюбився мені, як син, з того далекого дня, як доля вперше звела мене з тобою. Тепер, ти, не той зранений шрамами хлопчик, а зрілий муж і славний козарлюга, тай шрамів з того часу в тебе більше стало. Про звитяги твої знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Не пристало такому козакові тай не мати продовження роду… Не переч мені, я тобі був за батька, тож маєш виконати мою останню волю. Отож їдь до того міста, де живе твоя одиначка. І поберися з нею і народіть Україні гарних та відважних синів та дочок. І чим більше тим краще.  

-       Як же, батьку ? – здивувався Голота, - стільки років пройшло, я вже не юнак тай Оксана… з того часу жодної звісточки.

-              Ах ти невігласе, ти перечиш, мені Сіркові, - удавано розлютився старий характерник, - їдь кажу і одружися з Оксаною. Це мій тобі наказ. Їдь… вона чекає.

     Сотник Голота, по похороні отамана Сірка, прибув у місто Стрий, що на Стрий ріці. Де зустрів, хоча вже не молоду, та все таку ж вродливу Оксану. І правду казав покійний характерник – чекала Оксана, на свого Голоту, чекала всі ці роки.

     Відбувши жалобу за отаманом, зіграли закохані весілля. І оселилися на березі річки Стрий. Вони гостинно приймали на своєму дворі частих подорожніх. Оксана добре частувала їх, а Голота розважав піснями та розповідями про славну минувшину. Тож згодом люди стали звати, між собою, їх оселю - «Козацький двір»

     І було в Голоти з Оксаною троє синів і дві донечки, п'ятнадцять онуків, сорок три правнуки. А рід їх був чисельний і славний. Нащадки Голоти були серед опришків і гайдамак, січових стрільців та воїнів УПА.

     І знайте, коли зустрінете серед наших земляків чесних і сміливих чоловіка, або жінку, що безмежно люблять свою землю і свій нарід, то вже напевно тече в їх жилах кров козака Голоти та Оксанки Стриянки.

А «Козацький Двір»,

Стоїть до сих пір.

І буде стояти,

Щоб гостей приймати,

Файно частувати.

За славу України, за звитягу її Героїв!